Спочатку виборювали незалежність. Потім право на чесні вибори. А далі — європейські цінності. Україна ставала на ноги з боротьбою, а іноді — навіть кров’ю. Кожне десятиліття — нове потрясіння. Тисячі людей на вулицях міст. Гучні протести.
1991 рік. Незалежність України

Акт проголошення незалежності України було прийнято на позачерговій сесії Верховної Ради XII скликання 24 серпня 1991 року

Фото: Українська правда
Починалось все з того, що шанс стати самостійною Україна отримала в 1991 році. Тоді Радянський Союз стояв на порозі того, аби надати всім своїм республікам суверенність. Та були ті, хто хотів зберегти все, як є. Так розпочався триденний путч, відомий як “серпневий”.

Нашвидкуруч створений Державний комітет з надзвичайного стану взяв на себе керівництво СРСР. Мовляв, тодішній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов свої обов’язки виконувати не може через стан здоров’я. Та народ узурпацію влади не підтримав — почав виходити на вулиці. Опір очолив голова Російської Федерації Борис Миколайович Єльцин, — повідомили в новинах 19 серпня. Він підписав указ, у якому кваліфікував дії Комітету з надзвичайного стану — державним переворотом.

Тим часом Українська РСР тримала руку на пульсі. Тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук в одному з інтерв’ю про путч висловився вкрай неоднозначно. Мовляв “те, що відбулось, — повинно було статися”.
Після цього українці почали виходити на демонстрації. Та спочатку надто масовими вони не були.

Опір організував Народний рух України. Його членом був Анатолій Гаврилович. Він — один із тих, хто за місяць до путчу встановлював перший синьо-жовтий прапор у тодішньому Дніпропетровську. Робили це біля театру Шевченка під покровом темряви, бо міська влада ідею не підтримала.

Саморобний стяг на 13-метровому щоглі охороняли цілодобово.

«Дві ночі ми чергували. Коли 10 осіб, коли 12. Тієї ночі нас, здається, було 11. Прийшла міліція та як давай нас відштовхувати. Вони також привезли газоріз та давай різати цю трубу. Зрізали вони флагшток, кинули та давай топтати прапор», — розповів учасник Народного руху України Анатолій Кривошия.

Керівництво міста не поспішало ратувати за Україну і під час серпневого путчу.

«Місцева влада була готова до того, щоб у разі чого обмежувати свободу зібрань, контролювати доступ до інформації. Ну, зараз це звучить, звісно, смішно, тому що тоді було декілька газет та 2 канали на телебаченні», — розповіла наукова співробітниця Історичного музею ім. Д. Яворницького Ольга Руденко.

Але тодішні жителі Дніпропетровська, як і всі українці, вже точно знали: вони — на порозі змін. І 24 серпня народ використав свій шанс.
Бюлетень для голосування на всеукраїнському референдумі
Фото: "Українська правда"
2004 рік. Помаранчева революція
Минуло 13 років. Для України настає час нового потрясіння. Знаковим місцем у Дніпрі стала нинішня площа Героїв Майдану. Там гули мітинги — відлуння подій у серці країни.

Листопад 2004 року. У другому турі четвертих виборів президента перемагає Віктор Янукович. Та в екзит-полів інші підрахунки: більшість українців проголосувала за його опонента Віктора Ющенка. Про фальсифікацію результатів заявляють і міжнародні спостерігачі. А народ починає збиратися на Майдані. У руках — помаранчеві стяги, кольору партії Ющенка. Протестувальників — тисячі.

Помаранчева хвиля накриває всю Україну.
Помаранчева революція у Дніпрі
Фото: Олексій Мазур
Олександр Васильович був помічником нардепа. На Майдані у столиці стояв з першого дня. А далі отримав завдання розгорнути наметове містечко в тодішньому Дніпропетровську. Чоловік згадує: організовували все таємно. З часом — влаштували охорону, домовилися з міською владою, що стоятимуть мирно. Збирали людей, роздавали агітаційні листівки та газети. Стояли, аж поки Верховний Суд України не скасував результати виборів і не відбувся так званий "третій тур". Переміг Віктор Ющенко. Політологи наголошують: Помаранчева революція — один із ключових моментів в історії незалежної України.
Наметове містечко
Фото: Дмитро Ящук
2014 рік. Майдан
Проспект Сергія Нігояна — це колишній проспект Калініна. Нове ім’я йому подарував Герой Небесної сотні родом з Дніпропетровщини. Він був першим загиблим на Майдані під час Революції Гідності.

Сергій Нігоян на барикадах у Києві декламував рядки з поеми Шевченка "Кавказ", а вже за місяць — у січні 14-го — хлопця вбивають. Його підстрелили під час сутичок на вулиці Грушевського. Патріот опинився у гущі подій, бо просто не міг залишатися осторонь, коли 30 листопада 13-го року "Беркут" жорстоко побив євромайданівців.
Майдан Незалежності у Києві листопад 2013 – лютий 2014 рр.
Фото: bbc.com
Першими на мітинги вийшли студенти, бо президент Віктор Янукович не підписав Асоціацію з Євросоюзом. Коли бійці пустили кийки та вибухові пакети проти української молоді, на Майдан почали з’їжджатися люди з усієї країни. Вони звели барикади та простояли не один місяць. Не зупинили їх навіть кулі під час розстрілу Небесної Сотні в лютому 14-го.

У Дніпрі Євромайдан розгорнувся також у середмісті. Та вже за 2 дні його спробували розігнати.

«Розпочиналося все чисто з активістів. Нас було десь 30–40 людей першого дня, а от наступного дня після побиття нас уже було 300 чи 400 людей», — розповів координатор Євромайдану в Дніпрі Віктор Романенко.
Євромайдан у Дніпрі на Європейській площі
Фото: 34.ua
У той час жителька Дніпра Юлія була журналісткою на місцевому телеканалі. Усе, що відбувалося в місті, знімала і пізніми вечорами, і вихідними. А вдома на неї чекала маленька донечка. Задля її майбутнього і не могла залишатися осторонь, розповідає жінка. Ходила на віче. Бачила, як на центральній площі валили пам’ятник Леніну. Була присутня і під час штурму обладміністрації. Той день найсильніше закарбувався у пам’яті.

«Це було 26 січня 14-го року, коли із-за спин тоді міліції виходила "тітушня", била людей, а міліція стояла і не втручалася. Тоді я зрозуміла, що я не дарма виходила і я буду виходити», — поділилась учасниця Євромайдану в Дніпрі Юлія Мельниченко.

І виходила тоді вся Україна.

«Це показало, що нам пора формувати вже свою власну політику, яка не пов'язана ні з чиїмись геополітичними інтересами, ні з думками сусідів. Тобто повинна в країні бути особиста політика», — сказав політолог Андрій Шуліка.


Утечею Віктора Януковича все не закінчилося. Далі були анексія Криму й початок війни на сході України.

Усі ці події — тепер закарбовані на сторінках підручників з історії. Що далі? Писати її нам. І всім наступним поколінням незалежної країни.
РЕВОЛЮЦІЇ / НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. НАШІ 30