Починалось все з того, що шанс стати самостійною Україна отримала в 1991 році. Тоді Радянський Союз стояв на порозі того, аби надати всім своїм республікам суверенність. Та були ті, хто хотів зберегти все, як є. Так розпочався триденний путч, відомий як “серпневий”.
Нашвидкуруч створений Державний комітет з надзвичайного стану взяв на себе керівництво СРСР. Мовляв, тодішній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов свої обов’язки виконувати не може через стан здоров’я. Та народ узурпацію влади не підтримав — почав виходити на вулиці. Опір очолив голова Російської Федерації Борис Миколайович Єльцин, — повідомили в новинах 19 серпня. Він підписав указ, у якому кваліфікував дії Комітету з надзвичайного стану — державним переворотом.
Тим часом Українська РСР тримала руку на пульсі. Тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук в одному з інтерв’ю про путч висловився вкрай неоднозначно. Мовляв “те, що відбулось, — повинно було статися”.
Після цього українці почали виходити на демонстрації. Та спочатку надто масовими вони не були.
Опір організував Народний рух України. Його членом був Анатолій Гаврилович. Він — один із тих, хто за місяць до путчу встановлював перший синьо-жовтий прапор у тодішньому Дніпропетровську. Робили це біля театру Шевченка під покровом темряви, бо міська влада ідею не підтримала.
Саморобний стяг на 13-метровому щоглі охороняли цілодобово.
«Дві ночі ми чергували. Коли 10 осіб, коли 12. Тієї ночі нас, здається, було 11. Прийшла міліція та як давай нас відштовхувати. Вони також привезли газоріз та давай різати цю трубу. Зрізали вони флагшток, кинули та давай топтати прапор», — розповів учасник Народного руху України Анатолій Кривошия.
Керівництво міста не поспішало ратувати за Україну і під час серпневого путчу.
«Місцева влада була готова до того, щоб у разі чого обмежувати свободу зібрань, контролювати доступ до інформації. Ну, зараз це звучить, звісно, смішно, тому що тоді було декілька газет та 2 канали на телебаченні», — розповіла наукова співробітниця Історичного музею ім. Д. Яворницького Ольга Руденко.
Але тодішні жителі Дніпропетровська, як і всі українці, вже точно знали: вони — на порозі змін. І 24 серпня народ використав свій шанс.